Пес на прізвисько Цезар

Кілька цікавих спогадів з дитинства, пов'язаних з витівками трохи боягузливого, ненажерливого, хитрого, але доброго, і, взагалі, найкращого на світі пса на прізвисько Цезар.

У дитинстві в мене був собака - здоровенний випещений пес породи східно-європейська вівчарка, із забарвленням, яке голосно й загадково іменувалося кінологами як зонарно-руде. Звали його Цезар. Зовні він був не позбавлений деякої пафосності й поважності і цілком відповідав гучному імені. Удома ж ми звали його Льоня, що підходило йому більше, оскільки за характером був боягузом і ледачим, але відрізнявся норовом нескандальним і відповідально вмикав режим підвищеної пильності, коли вигулював мене у дворі. Хоча, мабуть, найяскравішою його рисою була ніжна, беззастережна любов до їжі, у видобутку якої він, траплялося, виявляв неабияку хитрість і кмітливість.

Одного разу бабуся влаштувала мені значного прочухана за те, що я нібито без дозволу тягаю карамельки, які лежать у неї в пакеті на тумбочці. Я - істота від народження патологічно чесна, та ще й не маюча непереборного потягу до карамельки - природно, обурилася, за що отримала ще більше. Через день-два мені прилетіло від бабусі знову за ще більш охлялий пакет цукерок. Я відбивалася щосили та пропонувала Льоню як підозрюваного, але тут за бідного хлопчика заступилася вся сім'я, тому що нібито Цезар ні за що не зміг би дістати цукерки з пакета, та ще так акуратно. Ситуація мала перспективу перерости в конфлікт батьків і дітей, якби під час прибирання бабуся не натрапила на купу пожованих фантиків у кутку за диваном. І тоді все відразу стало ясно. Чого-чого, а такого свинства можна було очікувати тільки від Цезаря, який, отримавши цукерку, завжди обережно, але дуже потішно її розгортав.

До слова, годувати ненажеру збігалася вся дворова малеча, тому що за смачну винагороду він дуже виразно й смішно говорив «мама». Але в своїй сольній кар'єрі ставав примхливим. Кожен з дітей повинен був спочатку показати плату, і вже тоді, трохи подумавши, Цезар вирішував, варте частування його зусиль чи ні. Якщо ні, він або робив задумливі очі та ніби оглух на обидва вуха, або, навпаки, починав дуже напружено вдивлятися і вслухатися в далечінь, поки недостатньо щедрого глядача не змінював хтось з кращим гонораром.

Якось пізньої осені під час інспекції смітника (поки я ловила ворон), він сильно порізав передню лапу в такому невдалому місці, що лапа боліла, довго, кілька місяців, не гоїлася і часто кровила. Льоню, звичайно, всі шкодували й годували смачним, особливо бабуся. Кожного дня вона приносила йому з роботи якісь ласощі. Але все колись проходить, зажила і лапа. Одного вечора ми майже всією родиною сиділи і дивилися телевізор. Бабуся затримувалася на роботі. Нарешті, пролунав дзвінок. Цезар скинувся і з оглушливим щасливим гавкотом кулею кинувся відчиняти двері. Папа пішов допомагати, на ходу примовляючи, що все відмінно, лапа у Цезаря зовсім зажила і більше не болить, з чим ми всі радісно погодилися. Увійшла бабуся, а слідом за нею, тягнучи лапу, мало не падаючи при кожному кроці пришкутильгав наш «інвалід». У бабусі сльози навернулися на очі. Вона почала примовляти, що у хлопчика лапка болить на погану погоду, Цезар слухав її, затамувавши подих, шкутильгаючи навколо, і на його голодні карі очі теж наверталися сльози. Папа спробував сказати їй, що хвилину тому ніяка лапа ні у кого не боліла, за що був обізваний безсовісною злою людиною. Льоня докірливо прокульгав по кімнаті туди-сюди. За тата заступилася мама, бабуся схопилася за серце, а я дивилася на це все, і мені щось невловиме ніяк не давало спокою, я все намагалася зрозуміти, що саме, і таки зрозуміла. «Бабуся, бабуся, - благала я, - подивися ж! Він кульгає НЕ НА ТУ ЛАПУ!» Пішла німа сцена, а Льоня підібгав свої здоровенні вуха й дуже жваво, але все ж поволі накульгуючи, прошелестів на своє місце в коридорі. Смачного йому в той день не дали.

Хлопчик не гребував дрібним злодійством зі столу, тому його намагалися не залишати на кухні наодинці з м'ясними виробами, як то кажуть, від гріха. Хоча не стану брехати, він чудово знав, що за це буде битим, але часто все ж боягузтво брало верх, і якщо вже траплялося зникнути цукерці або шматочку ковбаски, то зазвичай, з блискавичною швидкістю і при повній відсутності доказів.

Одного разу я прийшла зі школи, заварила собі смачного чаю, старанно, рівним-рівним шаром намазала масло на печиво й накрила його іншим печивом. Потім згадала, як мене лають за те що я не знімаю шкільну форму відразу приходячи додому. Я подумала й вирішила побути слухняною дитиною. Перевдягаюся я, а повз мене, не поспішаючи, йде Льоня, і в зубах за самий кінчик обережно несе моє печиво! Я від такого небаченого нахабства аж в сукні застрягла, а він, ліг зручніше на килим і почав передніми зубками, повільно-повільно, розтягуючи задоволення, моє печиво гризти! Він встиг згризти половину й страшенно насмітити при цьому прямо на килим (що теж, до речі, дуже суворо каралося), коли я нарешті відмерла. Я було спробувала на нього нагримати, але він, не відриваючись від печива, подивився на мене таким невинним поглядом, що слова застрягли у мене в горлі. Я реготала так, що у мене ще боліли вилиці й живіт, коли прийшли з роботи рідні. Потім вже реготали вони. Зрозуміло, того разу йому все зійшло з рук.

До слова, це був єдиний раз, коли Цезар їв повільно. До цього моменту ми взагалі думали, що він жувати не вміє.

Автор: xrizo