Відомі письменники та їхні домашні тварини

Відомі письменники та їхні домашні тварини

Відомі письменники та їхні домашні тварини. Для нас письменники не просто автори творів, а вчителі, священнослужителі та психологи. Ми підносимо їх над людською буденністю, помічаємо тільки їх геніальність, талант, але не бачимо в них простих людей зі слабкостями, проблемами й тривогами. Проте насправді вони нічим не відрізнялися від нас в побуті: так само вранці пили каву, не любили мити посуд і заводили домашніх тварин. Ця стаття покаже іншу сторону життя улюблених авторів - просту, людську, з великою любов'ю до наших вірних супутників - домашніх улюбленців.

Чарльз Дікенс

Англійського письменника вважають видатним прозаїком-реалістом, він дуже любив романтичні символи, таємниці й знаки. Це вплинуло не тільки на його твори, а й на вибір домашніх тварин. Сучасники згадували, що Дікенс всюди з'являвся з улюбленим компаньйоном - вороном на ім'я Гріп. Гріп вмів розмовляти, однак насправді це був не один, а три різних ворони з однаковим ім'ям. Саме Гріп став прототипом однойменного птаха в романі «Барнабі Радж», а в передмові автор розповів про свого улюбленця докладніше.

Коли молодий журналіст Едгар Аллан По писав відгук на «Барнабі Радж» для газети «Saturday Evening Post», він зацікавився символічним образом зловісного птаха. Так з'явився відомий містичний вірш По «The Raven». Сьогодні опудало ворона Дікенса можна побачити у відділі рідкісних книг на третьому поверсі бібліотеки в Філадельфії.

Ернест Хемінгуей

Племінниця письменника Хіларі Хемінгуей згадувала в книзі «Кішки Хемінгуея: ілюстрована біографія», що письменник і його четверта дружина Мері ставилися до котів з надзвичайною ніжністю. Елегантні створіння були справжніми господарями в їхньому будинку: кішкам навіть можна було ходити по столу і їсти з тарілки письменника.

У листі до близького друга Джанфранко Іванчичу Хемінгуей згадує останні хвилини свого кота Віллі, який потрапив під машину, як найтрагічніший момент свого життя: «Він муркотів і тоді, здавалося, був упевнений, що мені під силу все виправити».

Зараз в будинку-музеї Хемінгуея живе понад 60 котів, всі вони - нащадки улюбленців письменника.

Антон Чехов і собаки

Російський письменник Антон Чехов з любов'ю ставився до всіх собак - як домашніх, так і бездомних. Сучасники згадують, що Чехов, коли жив у Ялті, підгодовував половину бездомних собак міста, а двох навіть тримав у себе вдома - Тузика й Каштана.

Однак найбільше Чехову подобалися такси, оскільки вони мають «лапи криві, тіла довгі, але розум надзвичайний». Такси Бром і Хіна постійно жили в садибі Меліхово, причому господар називав своїх собак завжди повними іменами - Бромом Ісаєвичем і Хіною Марківною. У листах Чехов згадує, що такси раділи його поверненню в маєток і завжди зустрічали господаря біля будинку. Вони й досі там, але тепер - бронзові.

Данте Габріель Россетті

Англійський поет і художник-прерафаеліт Данте Габріель Россетті в будинку мав справжній зоопарк. Однак перлиною цього зоопарку і улюбленцем Россетті був вомбат Топ. Чекаючи прибуття тварини по морю, Россетті писав: «Чи може бути мир на землі, поки я не отримаю свого вомбата?».

Вомбата Россетті увічнили в літературному творі: деякі критики вважають, що саме Топ є прототипом Соні з книги «Аліса в країні чудес» Льюїса Керролла.

Едіт Уортон

Американська письменниця Едіт Уортон любила собак, але лише дуже маленьких, особливо - породи чихуахуа. Уортон носила їх на плечах або на руках, називаючи «маленьким серцебиттям». У маєтку Уортон був окремий «собачий куточок», де домашні улюбленці проводили час, коли Едіт приймала гостей. Подейкують, що чоловік письменниці Тедді Уортон ревнував дружину до її численних песиків, яким вона приділяла більше уваги, аніж йому.

Коли собаки вмирали, Уортон ховала їх на окремому цвинтарі, який вона могла бачити з вікна своєї кімнати. На одній з могил можна побачити напис «Мімі, яка померла в 1902 році». Від депресії після смерті улюблениці Мімі, Уортон лікувалася письменством. Саме так з'явився відомий роман «The House of Mirth» («Будинок радості»).

Беатріс Поттер

Англійська дитяча письменниця та ілюстратор, яка подарувала світові Кролика Пітера, серед усіх можливих тварин вибрала... мишей. Холоднокровна британська леді тримала кожну мишу в клітці до певного часу, а саме, до моменту малювання наступної ілюстрації в книзі. Пані Поттер годувала їх, давала імена, навіть грала з тваринами, але потім... розчленовувала, щоб краще зображати мишей на своїх ілюстраціях. Ось чому малюнки письменниці такі реалістичні та яскраві.

Шарль П'єр Бодлер

Французький символіст Шарль Бодлер, який мав імідж похмурого й епатажного поета, вирішив, що краща домашня тварина - це тарантул. Свого тарантула Бодлер тримав у банці на підвіконні, щоб той міг бачити вулицю. Якщо знати про це, рядки «і павуки, бридкі та волохаті, протягнуть аж у мозок ниточки» з Бодлерового вірша «Сплін» звучатимуть по-новому.

Вірджинія Вулф

Британська письменниця-модерніст Вірджинія Вулф з великою ніжністю ставилася до собак, яких цінувала не за відданість, а за атмосферу домашнього затишку, який ці тварини створювали. «Ви це називаєте сентиментальним - можливо - але все ж собака - являє - не можу придумати інше слово - приватну сторону життя», - писала Вулф.

Спанієль Пінкі з'явився в будинку Вірджинії і Леонарда завдяки близькій подрузі письменниці Віти Секвілл-Уест. Леонард Вулф довго відмовлявся прийняти подарунок Віти, але потім таки звик до цуценяти, що навіть запевняв, що Пінкі переконав його в існуванні Бога. Саме життя Пінкі стало однією з основних тем листування між Вірджинією і Вітою. Історію ніжної дружби Вулф і її спанієля описав у своїй книзі «Shaggy muses» американський фізіолог Маурен Адамс.

Фланнері О'Коннор

Американська письменниця Фланнері О'Коннор, автор книги, «Мудра кров», тримала в своєму заміському будинку не звичайних котів або собак, а... павичів. Сучасники згадують, що в садибі письменниці в Мілледжвіль вільно гуляли близько ста павичів.

О'Коннор любила цих птахів не тільки за красу, а й за те, що горді створіння відкривають її не кожному, про що вона писала так: «Коли павич повертається спиною, глядач, зазвичай, починає ходити навколо нього, щоб побачити птаха спереду; але павич буде продовжувати повертатися, щоб його не побачили. Насправді потрібно стояти на місці й чекати, поки павич сам не вирішить себе вам показати. Тоді ви побачите зелено-бронзові арки навколо нього, які нагадують плеяду сонячних ореолів. В цю мить більшість людей не можуть вимовити ані слова».

Ці прекрасні істоти з'являються на сторінках її творів як символ іншого світу: «Павич стояв нерухомо, немов неземне видіння, яке зійшло до них з променистих висот», «На хвості нестерпним блиском іскрили планети, і з кожної дивилося обведене зеленим обідком око на тлі яскравого сонця. Воно переливалося всіма відтінками: від золотисто-зеленого до рожево-помаранчевого», - писала О'Коннор в одному з оповідань.

У кожен лист, який вона посилала, «королева південної готики» вкладала перо павича як символ своєї дружби. Своєму кумирові, поетові, Роберту Лоуеллу, Фланнері послала в подарунок перо півтора метра завдовжки. За спогадами сучасників, Лоуелл подивився на нього і похмуро сказав: «Це саме те, чого мені не вистачало в житті».

Карл Сендберг

Американський поет-модерніст Карл Сендберг вирішив, що краща домашня тварина - це не кіт, собака та навіть не павич, а коза нубійської породи. Удвох з дружиною Ліліаною-Паулою вони тримали кіз на своїй заміській фермі в Арканзасі.

Сьогодні нікого не здивуєш наявністю кіз на фермі, проте для Сендбергів вони були не худобою, а домашніми тваринами. Карл знав кожну козу за іменем і навіть отримав кваліфікацію професійного дояра, щоб його тваринам не було боляче давати молоко. Дружина письменника згадувала, що Карл пишався нагородою за найкраще молоко в окрузі не менше, ніж Пулітцерівською премією.

Вільям Берроуз

«Як і всі ідеальні створіння, кішки, - практичні», - писав бітник Берроуз. І додавав: «Кішки не пропонують послуги, кішки пропонують себе. Звичайно, вони хочуть ласки й даху над головою. Але за любов неможливо не платити».

Американський нонконформіст так любив котів, що навіть присвятив їм автобіографічну новелу «Кіт всередині», яка побачила світ у 1986-му. У книзі, трохи сумній і ностальгічній, письменник розповідає про своїх котів і аналізує всю історію існування людини й кішки. Закінчується новела такими словами: «Ми - кішки всередині. Ми кішки, які не можуть гуляти самі по собі, і ми маємо лише один притулок».

Як можна побачити з добірки, письменники дуже люблять домашніх тварин, причому не тільки собак або котів. Кожен із творців пояснює свою любов по-різному, але більш лаконічно про це сказав американський письменник Моріс Сендак. Коли його запитали, чому він так любить свою вівчарку Мелвілла, Сендак знизав плечима і відповів: «Я просто ненавиджу людей».

Читайте також: Найвідоміші актори-тварини та Неймовірна магія котів